«ПОСОЛ РЖИЩЕВА». Автор статті – Ольга ГУДЗІЙ (старший науковий співробітник КЗ КОР «Ржищівський археолого-краєзнавчий музей»)
Раввинська, Сталінська, Радянська… Це все – назви однієї з центральних вулиць міста Ржищева, що під впливом вітрів часу змінювали одна одну на історичних теренах Ржищівського краю. Саме тут у невеличкому та затишному будинку і проживала проста й працьовита родина Петренків. І нині ця вулиця гордо носить гідне ім’я одного із її вихідців, Почесного громадянина міста Ржищів Павла Миколайовича Петренка. Так ржищівчани вшанували пам’ять про свого знаменитого земляка.
Народився Павло Петренко у Ржищеві, у багатодітній сім’ї звичайного токаря, де росло і виховувалося у кращих традиціях людяності і працелюбства аж шестеро діток. Певно, це виховання і визначило подальший життєвий шлях малого Павла. Бо видався він у нього нелегким і суворим. У 1918 році хлопець закінчив Ржищівську вищу початкову школу - семирічку. А потім були – педагогічне училище, служба в армії. Саме тоді, у 1925 році, під час землетрусу у Вірменії довелося йому в м. Спітаку рятувати потерпілих від лиха.
А вже після демобілізації Павло пішов навчатися до Київського інституту народного господарства на факультет цукрової промисловості. Отримані тут знання відмінно використав, працюючи на цукрових заводах України.
У 1933 році Павла Петренка знову призвали на службу у Військово-Морський флот. Після закінчення академічних курсів при морській академії отримав направлення на Тихоокеанський флот. Потрапив на службу до бригади обслуговування торпедних катерів. Незадовго до війни капітана третього рангу П.М. Петренка було переведено до Наркомату (міністерства) Військово-Морського флоту у відділ бойової підготовки хімічного управління флоту.
Початок війни застав його під час служби на Балтійському флоті на посаді флагманського хіміка. Разом із флотом довелося йому пережити трагічний перехід із Талліна у Кронштадт, а потім і блокаду Ленінграду. У 1943 році капітана ІІ рангу Павла Петренка було призначено у відділ бойової підготовки Наркомату ВМФ. А в 1943 році, під час форсування Дніпра П. Петренко організовує загін димового маскування, який мав першим переправитися через Дніпро і встановити димові завіси, щоб завадити ворогу вести прицільний вогонь по наших військах. Так усю війну Павло Петренко пройшов бойовим офіцером флоту, отримавши ряд високих бойових нагород.
Після закінчення Другої Світової війни капітан І рангу Павло Миколайович Петренко ще тривалий час ніс службу в Міністерстві ВМФ на посаді начальника відділу бойової підготовки. Та скрізь, де б не був, славний ржищівчанин, - беріг у своєму серці велику любов до України, до свого народу. Та одного разу саме ця синівська любов до рідної мови і стане для нього причиною нелегких випробувань та звинувачень в українському націоналізмі.
Від арешту Павла Миколайовича дивом врятує давній друг, начальник головного штабу ВМФ А. Головко, який направить його в Ленінград, призначивши начальником кафедри хімії у вищому Військово-Морському училищі імені Фрунзе. І лише після смерті Сталіна Павло Миколайович знову повернувся до Москви та отримав призначення на посаду начальника хімічного управління міністерства. Саме тут йому було присвоєно звання контр-адмірала, а також випало співпрацювати з академіками Александровим, Харитоном, Зельдовичем та іншими вченими.
Займаючись атомними справами, він особливо переймався долею першого атомного човна, який був включений до складу Північного флоту під серійним номером К-14. В 60 років Павло Миколайович Петренко пішов у відставку. Та, не зважаючи на це, продовжував свою активну суспільну діяльність, як заступник голови Ради ветеранів Балтійського флоту. Завжди був бажаним гостем у студентів та школярів.
Крім того, Павло Миколайович весь час підтримував зв’язки із Ржищевом. Тут у нього було багато знайомих. А особливо близькими друзями були Микола Дудка, Ліна Костенко та ін. Щороку влітку поважний контр-адмірал приїжджав із Москви в рідний Ржищів, жив у батьківській хаті піклувався що до розвитку міста, допомагав міській Раді у вирішенні багатьох проблем.
Із спогадів Володимира Петренка: «У 1990 р. у Москву поїхала делегація вирішувати питання проведення газу у Ржищеві (Петренко Павло Миколайович, Петренко Володимир Борисович та ін.). Міністр газової промисловості прийняв делегатів дуже добре. Усе було домовлено і вирішено на користь Ржищеву. Через 2 місяці була повторна поїздка у Москву по питанню проведення газу у нашому містечку. Цього разу у склад делегації ввійшли Ярошкевич В. М., знову Петренко П.М. і Петренко В.Б.. Тоді вже вони офіційно домовилися про проведення газу у Ржищів.
Коли з певних причин постало питання закриття Ржищівського педагогічного училища, то саме Павло Миколайович добився, щоб навчальний заклад продовжив працювати. Він завжди допомагав людям, часто вирішував проблеми земляків за їх проханням. Особливо опікувався хворими: діставав ліки, допомагав матеріально. Часто в середню школу №1 приходили із Москви посилки від моряків Балтійського флоту. Там були безкозирки, солодощі та ін. Ніхто й не здогадувався, що це були посилки не від моряків, а від Павла Миколайовича і його дружини Ріви Юхимівни».
Павло Миколайович щиро любив дітей, радів зустрічам із ними, він охоче зустрічався із студентами, учнями 8-річної школи та СШ №1. Його запрошували на «Уроки Мужності», на шкільні свята, різні урочисті заходи. Свого мудрого земляка ржищівчани завжди шанували і любили. Адже Павло Миколайович був надзвичайно скромною і водночас доброю, щирою і доступною людиною, готовою всім прийти на допомогу. Друзі, жартуючи, називали Павла Миколайовича «Послом Ржищева у Москві та Києві», а на відзнаку заслуг йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста».
9 травня 1991 року перестало битися серце цієї чудової людини. Родичі виконали його останню волю – поховали у рідному Ржищеві. Тисячі ржищівчан провели свого земляка в останню путь, трикратним військовим салютом вшанувавши його світлу пам’ять.
