«ОПТИМІСТ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ». Автор статті – Людмила БАБЕНКО
Історію творять люди. Імена одних пам’ять зберігає на століття, інших – на кілька поколінь, а є такі, що вкарбовуються в скрижалі літопису на віки попри всі намагання різних псевдо вождів та систем стерти їх з історичної пам'яті. Серед них - ім’я нашого легендарного земляка, відомого всьому світу вченого-економіста, громадського діяча, сотника армії УНР, борця за побудову нової незалежної держави України, Євгена Олексійовича ГЛОВІНСЬКОГО.
Євген Гловінський народився 1 листопада 1894 року в Ржищеві в сім'ї Олекси Аполоновича та Зої Володимирівни Гловінських, - людей дуже шанованих, освічених та інтелігентних, справжніх патріотів-українців. Вони займалися просвітою серед молоді, яка потім брала участь у визвольних змаганнях у боротьбі за самостійну та соборну Україну.
Разом з Андрієм Варфоломійовичем Шевченком – племінником Т. Шевченка та Євгеном Павловичем Завадським вони часто збиралися у домі Гловінських, розмовляли тільки українською мовою, одягалися виключно в українське вбрання, співали українські пісні, декламували вірші із «Кобзаря», читали книги з історії України, мріяли про майбутню вільну державу. Ця передова українська інтелігенція доносила до молоді й старших людей правду про те, хто вони і чиї діти.
Родина Гловінських мала трьох синів. Перший пішов із життя ще зовсім малим. Залишилися середній – Юрій і наймолодший – Євген. Батько, Олекса Аполонович, працював на пристані касиром. А вдома займався господарством: працював на землі, у саду, розводив бджіл. Жила родина у Ржищеві на Горянщині, над самим Дніпром.
Під час жнив можна було побачити, як Олекса Аполонович у своїх широких білих полотняних штанях та солом'яному брилі власноруч косить пшеницю. Стомившись, він сідав на сніп, запалював свою люльку, з якою був нерозлучний, і милувався колоссям, що тяжіло в його руках, наповнене зерном. І тоді ніхто не міг би сказати, що цей, на вигляд простий український селянин, був службовцем.
Мати, Зоя Олександрівна, доглядала за невеликим городом. Крім заняття по господарству, працювала вчителькою в земській школі, а пізніше - у вищій початковій чотирикласній школі. Іноді давала приватні уроки музики. Родина була дуже працьовитою та гостинною. У них часто збиралося багато молоді, особливо на свята. Брати Женя та Юрко навчалися вдома. А потім склали іспити за програмою гімназії. Після цього зразу ж поступили до 5 класу гімназії в Золотоноші на Полтавщині. Там жила їхня тітка Неоніла, рідна сестра Олекси Аполоновича.
На Різдвяні та Великодні свята хлопці приїжджали додому на канікули, де разом зі своїми однолітками, зробивши різдвяну зірку, тоді казали - «звізду», ходили по Ржищеву колядували. А влітку, сівши в човен, пливли десь на острови, щоб відпочити та вдосталь накупатися. І хоча Євген не був затятим рибалкою, але любив бувати на затоці і ловити разом із друзями рибу різними способами: вудкою, кармаком, сіткою та стрілами.
У 1913 році, після навчання у гімназії, яку Євген закінчив із золотою медаллю, брати поступили до Київського університету ім. Святого Володимира, де навчалися з 1913 по 1915 рік. Але Перша Світова війна порушила їхні плани. Університет евакуювали до Саратова, а обох хлопців демобілізували в царську армію. Після закінчення коротких старшинських курсів, вони потрапили на фронт. У березні 1917 року брати Гловінські повернулися додому. І відразу поступили до університету, щоб закінчити своє навчання. На жаль, науку їм довелося залишити і повернутися до Ржищева, де на той час вже розгорталися бурхливі події.
Адже 1917 рік на Придніпрянщині увійшов до історії, як рік пробудження українського національного руху. Українські патріоти починають проводити роз'яснювальну роботу серед місцевого населення, особливо молоді. Виникають такі організації, як «Просвіта», перші військові загони під назвою «Українське вільне козацтво». Стали формуватися вони й у нашому містечку.
За кілька місяців було створено вже чималий військовий відділ і поділено на Сотні. Комендантом цього відділу було призначено колишнього поручника царської армії (ім’я не відоме), родом із Маківщини, батько якого був колись волосним старшиною. Його помічниками стали брати Гловінські - Євген та Юрій, якого було призначено ад’ютантом.
Ржищівський відділ мав кілька важких кулеметів, кілька десятків ручних, та легку артилерію, що переховувалася по клунях заможних селян. Юрко Гловінський також виконував функцію коменданта міста Ржищева. Перші загони були сформовані із молоді. Їх завданням було охороняти місто від грабіжників. З огляду на те, що до малих містечок не з'являлася влада з Києва, то вся влада Ржищева складалась із місцевого населення. І перед нею стояло важливе і досить нелегке завдання охороняти спокій і порядок у селищі.
Кілька разів більшовики з боями захоплювали Ржищів, але через декілька днів повстанським загонам вдавалося витіснити їх із міста. В одному з таких боїв, коли більшовицькі сили значно переважали, Юрко Гловінський потрапив у полон. Але, при спробі втекти, загинув. А тим часом Євген разом із залишками козацьких загонів пробився до частин Армії УНР. Його було призначено сотником у третю стрілецьку дивізію, яка після боїв під Вапняркою отримала назву Залізної.
Завдяки їй на тривалий час було затримано південну групу військ Червоної армії під командуванням Якіра, яка хотіла відбити Вапнярський залізничний вузол і Жмеринку – важливі стратегічні об’єкти на підступах до столиці, та вдарити по тилах українських військ, що наступали на Київ. Особливу мужність у цьому бою проявив сотник Гловінський разом зі своїми побратимами.
Ось як згадує він ці трагічні події у статті:
«Вже два тижні тривали уперті бої. Станція Крижополь шість разів переходила з рук в руки. Уся місцевість, що між Вапняркою і Рудницею, всі ці села, всі річки, байраки, гаї та долини – все це було нам так знайомо і так обридло, що, здавалось, ми тут воювали, воюємо і будемо воювати весь свій вік. Гірш за все було те, що ситуація мінялася щодня. Напруженість боїв зростала. Для нас це було питанням життя або смерті: не пустити більшовиків прорватися на північ, захопити важливий Вапнярський вузол, вийти в запілля нашим і галицьким корпусам, що непереможно, швидко і безупинно йшли добувати Київ. Для більшовиків це теж був єдиний шлях, єдина можливість найти собі порятунок. Уся Одеська група була примушена залишити узбережжя Чорного моря, де з’явився у них новий ворог – добровольці. Більшовики мусіли йти на північ, мусіли за яку б то не було ціну прориватися через наш фронт до себе в Совдепію. Але на цім шляху їм стала наша 3 (Залізна) дивізія. Досі непереможна, вона пройшла від Збруча до Вапнярки, розбивши 12 окремих більшовицьких частин, захопивши велику силу полонених і військової здобичі. Тепер їй доля судила ще раз оправдати свою назву «Залізна» і заступити собою операційні й залізничні вузли Вапнярка і Жмеринка. Але сили були занадто нерівні. Більшовики кількістю багнетів і кількістю зброї перевищували нас. Та і двотижневі бої, завзяті, уперті, у саму спеку останніх днів серпня до решти знесилили наших козаків. Що буде далі? Як довго ще будуть тривати бої? Чи витримаємо? Такі питання ставали у кожного із старшин і козаків, коли ми в ніч (проти) 31 серпня в шостий раз залишили Крижопіль і відійшли під саму Вапнярку».
Євген Гловінський брав участь в усіх походах 3 (Залізної) дивізії. За мужність, проявлену у цих походах, нагороджений Хрестом Симона Петлюри. У 1920 році разом із частинами Армії УНР він був інтернований до Польщі, де перебував у таборі № 10 інтернованих у Калуші. Але йому дуже хотілось здобути вищу освіту. Через «зелений кордон» Євген Гловінський дістається Чехії. І вже там він отримав диплом економіста, закінчивши Подєбрадську академію.
Наукову діяльність Євген Олексійович розпочав в Українській господарській академії в Подєбрадах. Працював асистентом на кафедрі фінансів. Вивчав фінансову систему УРСР. Першою науковою працею була стаття «Проблеми розрахункового балансу України», що була надрукована у журналі «Український економіст» (1928 рік).
У 1930 році Євген Гловінський повертається до Польщі, одружується. У цьому ж році отримує посаду секретаря економічного семінару Українського наукового інституту у Варшаві. Вивчає стан розвитку нової економічної політики УРСР, у результаті чого виходить одна з найважливіших праць із питань економіки в еміграції– монографія «Фінанси УРСР».
Останні роки перед Другою Світовою війною Гловінський жив із родиною у Любліні. А в 1944 році, після Варшавського повстання, сім’я Гловінських покинула Польщу і через Словаччину потрапив до Праги, а згодом оселився в Зальцбурзі, де був спочатку заступником голови Громадської централі, а потім заступником голови Українського Центрального Об’єднання в Австрії.
У 1949 році Євген Олексійович переїхав до Мюнхена. Став професором Українського технічно-господарського інституту, дійсним членом інституту для вивчення СРСР, а від 1963 р. – заступником директора. І водночас - представником Українського національно-державного союзу в Українській національній раді, членом наукової ради Товариства сприяння науці в Німеччині та редколегії Енциклопедії українознавства. Ним було опубліковано близько 50 наукових праць українською, російською, німецькою, англійською, французькою, іспанською, турецькою і арабською мовами. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри у 1936 році та Воєнним Хрестом у 1960 році.
Більше сорока років Євген Олексійович був відірваний від Батьківщини. Він дуже тяжко переживав еміграцію. Про це свідчать його листи, які він писав своєму другу і земляку Петру Поржи-Олексієнку. У кожному з них звучить ностальгія, туга за рідним краєм, за дорогим його серцю Ржищевом.
…«Є речі, про які я постійно думаю, які ніколи не виходять із моєї пам’яті, проте. не можеш і не маєш сили довго про них думати. До таких речей в мене належав Ржищів, батьки, брат…»
Він згадує місця, де бував у дитинстві, Дніпро, острови, кручі, пароплави, які зустрічав разом із братом. Він пам’ятав назви всіх куточків і вулиць міста, імена і прізвища друзів, сусідів близьких і далеких, події далекого минулого.
…«Пригадую собі, що на Різдво завжди була в нас велика зима, сніг, морози тріщали, аж під ногами скрипіло, і чути на версти, не так, як у тому Мюнхені: дощ і слякота. Гарно дуже у Ржищеві на Паску: дзвони дзвонять цілий день, на човнах їздять, бо саме тоді розлив Дніпра, із пасками та засвіченими свічками їдуть від церкви додому на Горянщину. …Чудово у той час і радісно всім, молодим і старшим».
Особливо любив згадувати про Дніпро: «…такої краси, як наші кручі, Дніпро, ніжної і привабливої, я ще ніде не бачив. Був у Карпатах, був у Альпах,- дійсно, велична краса, але сувора і дика … А могутня, велика ріка, з такими різноманітними берегами, як Дніпро, та ще з таким цікавим рухом по ній: пароплави, буксири, плоти, рибалки, набриднути не може». Саме тому, коли було вже дуже важко на душі, сідав Євген Олексійович у Мюнхені на пароплав і плив по річці Ізар до найближчої пристані, а потім назад, уявляючи, що пливе річкою свого дитинства.
Він втратив все: здоров’я, рідну домівку, своїх близьких, багатьох друзів. Частіше всього й роботу мав лише громадську або тимчасову. Іноді навіть перебивався з хліба на воду. Але, як справжній син своєї землі, не втратив віру в те, що його рідна Україна звільниться з тенет більшовизму і стане вільною і незалежною державою. І робив для цього все.
Помер Євген Гловінський 7 липня 1964 року в Мюнхені від туберкульозу. Там же і похований. У пам’ять про нашого видатного земляка одна з вулиць Ржищева названа його іменем.
