Ржищівська міська територіальна громада
Київська область, Обухівський район

«ЗАСНОВНИКИ ПЕРШОГО МУЗЕЮ У РЖИЩЕВІ» Надія Миколаївна (1903 – 1986) та Степан Дементійович (1906 – 1991) СИЛКІНИ

Дата: 05.04.2024 13:14
Кількість переглядів: 24

Фото без описуЖиття цих двох виняткових людей можна справедливо назвати подвижницьким. Всі свої знання, вміння і сили вони присвятили просвітництву, вивченню історії Ржищівщини, краєзнавству, роботі з людьми на їхнє благо. Безкорислива, самовіддана праця подружжя Силкіних одних дивувала, а в інших викликала глибоку пошану і любов до цих «диваків».

Степан Дементійович Силкін родом із Білорусії, де народився 1906 року в місті Мінську у робітничій сім’ї. У 1928 році закінчив Мінський музичний технікум, навчався у Всеукраїнському інституті комуністичної освіти. У 1931 році став членом КПРС. До війни працював учителем у школі, завідуючим райнаросвіти у місті Змієві Харківської області.

У роки війни (1941 – 1945) довелося йому жити і працювати в Таджикистані шкільним учителем історії, очолювати райпарткабінет у м. Змієві, працювати на освітянській ниві у Дрогобичі та Вінниці.

З 1947 по 1949 р.р. Степан Дементійович очолював середню школу в селі Мартинівці Канівського району. З 1949 по 1950 роки Силкін працює директором Ржищівської середньої школи № 1, а потім учителем музики і співів у педагогічному училищі.

Надія Миколаївна Силкіна (Голосна) народилася у 1903 році у с. Богодарові Харківської області в селянській сім’ї. У 1916 році закінчила Богодарівську церковно-приходську школу. У 20-30 роках працювала секретарем, а потім головою Комітету незаможних селян (КНС) у рідному селі.

Довелося Надії Миколаївні, члену партії, багато працювати на ниві освіти і культури: очолювала товариство по ліквідації неписьменності в Барвінківському районі Харківської області, завідувала школою-інтернатом глухонімих, була інструктором культмасової роботи, очолювала бібліотеку у місті Змієві Харківської області, організовувала концерти художньої самодіяльності, читала лекції на політичні, наукові та побутові теми.

Під час війни Надія Миколаївна працювала в Узбекистані, Таджикистані. А в 1943 році повернулася у Зміїв. Та де б не жила, скрізь була активісткою у громадській роботі, організовувала жіночі ради, які збирали кошти для допомоги дітям-сиротам та родинам військовослужбовців. У Ржищеві А.М. Силкіна з 1949 по 1968 рік працює завідуючою міської бібліотеки для дорослих.

Степан Дементійович і Надія Миколаївна були переконаними комуністами. Однак це не завадило їм організувати приватний краєзнавчий музей, що дисонувало з державно-власницькими установами радянської дійсності. Під музей передали новозбудований цегляний будинок, який спорудили за власні заощадження. Самі ж мешканці жили в хатці-мазанці, що знаходилася поруч.

Історико-археологічні експонати розгорнули у 5 кімнатах будинку. Офіційно музей було відкрито 15 вересня 1966 року. Як же створювався музей? Цей шлях був дуже складний. Перш за все, це праця над книгою «Ржищівський район», яка стала провісницею Ржищівського історико-краєзнавчого музею Силкіних. А все почалося з підготовки до святкування 40-річчя Комуністичної партії України. Саме тоді Силкіни поставили собі за мету зібрати найголовніші відомості з історії економічного та громадського життя району.

1956 році вони почали писати історію Ржищівщини. Спочатку, як і всі жителі містечка, подружжя володіло загальною інформацією з історії краю: років 800 тому тут височів форпост слов’ян Іван-город, що згадується в Іпатіївському літописі. А потім пройшли вогняним смерчем по цих землях татари, шаленіла шляхта, аж поки цьому не поклала край національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, революція та Друга світова війна.

У 1957 р. Н.М. Силкіна виступила на республіканській нараді і відмітила, що вже зібрано чимало матеріалів з історії сіл Ржищівського району. Секретар Київського обкому КП України П.Т. Тронько схвалив її ініціативу по написанню історії району і сказав, що обком партії всіляко буде сприяти успіху у цій справі.

15 жовтня 1959 року Силкіни закінчили рукопис книги, яка складалася з 2-ох частин (дореволюційного і радянського періодів) і надіслали до Києва. А 2 червня 1960 року їх викликали на засідання відділу допоміжних дисциплін Інституту історії АН УРСР. В обговоренні взяли участь всі члени відділу та автори книги. У заключному слові старший науковий співробітник, кандидат історичних наук П.П. Гудзенко відзначив працю Силкіних і вказав на недоліки, які потрібно було виправити. Було вирішено призначити редактора, який поміг би авторам в остаточному редагуванні роботи і підготовці її до друку.

Охоче відгукнувся на співпрацю Олександр Стаєцький, який став редактором майбутньої книги. Майже через півроку рукопис було здано Київському обласному видавництву. Влітку 1961 року до Ржищева приїхав надісланий видавництвом фотограф, який відзняв найголовніші об’єкти для ілюстрацій у книзі. А 17 вересня обласне радіо сповістило, що книга «Ржищівський район» вийшла з друку.

Цю радісну звістку Степан Дементійович почув по радіо.

Нелегка, кропітка праця увінчалася успіхом. На адресу подружжя прийшло багато поздоровлень. Окремі розділи книги під рубрикою «Вивчай і люби рідний край» були надруковані в місцевій газеті «Будівник комунізму». Нині книга є бібліографічною рідкістю. Матеріалів для музею на той час зібралося надзвичайно багато.

Свої спогади на прохання Силкіних надсилали М. Бєлокопитов – організатор комсомолу на Ржищівщині, Г.Печенюк – учасник громадянської війни, О. Болбас– учасник форсування Дніпра біля Монастирка, бійці, які воювали на Букринському плацдармі.

Неоціненну допомогу надав Інститут археології АН УРСР під час розкопок на Іван-горі. Наукові працівники забезпечили музей колекцією розкопок городища Чучин та Іван-города. Далі почали надходити до майбутнього музею кераміка, старовинні дерев’яні ікони, монети, речі побуту.

Спочатку Силкіни проживали в трьох кімнатах свого нового будинку, а в четвертій облаштували експозиційні матеріали. Через два роки матеріалів зібралося стільки, що подружжя приступило до його розташування вже не в одній, а в чотирьох кімнатах. Самі ж потіснилися у спальні.

Створення музею було кропіткою і важкою справою, набагато складнішою, аніж спочатку здавалося. Однак робота захопила їх. Виготовлення стендів, розташування експонатів, робота над експозицією займали дуже багато часу. Вивчили гори літератури, надсилали листи до державних установ, архівів, провели безліч зустрічей із свідками історичних подій, записували їх спогади, а ще консультації із фахівцями.

В цей час Надія Миколаївна веде широке листування. Їй надсилають спогади, фотографії, документи. Разом із Степаном Дементійовичем ходять по хатах, і люди дарують для музею найрізноманітніші речі: прядку, мірку, соху, вишиті рушники, сорочки, фотографії. Незабаром було зібрано 500 експонатів. Музей поступово наближався до завершення свого устаткування.

15 вересня 1966 року була скликана 13-а сесія Ржищівської селищної Ради. Вона схвалила ініціативу Силкіної про створення музею і звернулася до Обласного управління культури з проханням взяти музей на облік як державну організацію і виділити працівникам музею приміщення для допомоги в розміщенні експонатів. Дні минали.

Нарешті прийшла відповідь голові селищної Ради І.Л.Миненку від заступника начальника обласного управління культури М. Орла: «Київське обласне управління культури підтримує Вашу ініціативу про створення у Ржищеві історико-краєзнавчого музею. Отже, вам теж необхідно організувати роботу музею за допомогою громадськості селища. Для допомоги в розміщенні експонатів ми відрядимо найближчим часом працівника Переяслав-Хмельницького історичного музею».

Силкіни кілька разів зверталися до сільради про виділення самостійного приміщення для музею. Відповідь була одна: «Поки що немає». Іншого виходу не було. Всі експонати потрібно було утримувати їм у своєму новозбудованому будинку. Вони вирішили разом: новий будинок – для людей, для історії. «Чесно кажучи, ми ощадили… на власні пам’ятники. А потім розсудили: хай їй грець, отій смерті, влаштуємо краще на радість людям музей» (Із спогадів Надії Миколаївни).

Музей із 5 кімнат, у яких розташували по розділах 500 експонатів. Його унікальність полягала в тому, що це був перший музей у районі, створений на громадських засадах, на власні кошти. Якось надійшов Силкіним лист від учительки. Цікавилась, у кого вони вибили під музей приміщення, просила поділитися досвідом. Степан Дементійович із гумором відповів: «З приміщенням нам повезло. На час розміщення експозиції воно було збудоване».

Все музейне діловодство, листування вела Надія Миколаївна. Основний тягар турбот про музей ліг на плечі Степана Дементійовича. І ніс він його без жодних нарікань на обмаль часу у свої похилі роки. Лектор, пропагандист, незмінний екскурсовод і …двірник. Навіть кепкував із своєї зайнятості: «Тільки налагоджу яєчню, а тут раптом група до музею… Ну, хапаю замість виделки указку. Обід, так би мовити, скасовується». Щодня двері музею були гостинно відкриті для відвідувачів, яких ніколи не бракувало.

У серпні 1967 року кінорежисер В.П. Кузовкін зняв невелику хроніку про музей, про Ржищів. Вона була показана в телепередачі «Добрий вечір, хлібороби». У книзі відгуків залишив запис: «Те, що зроблено в цьому будинку, під силу лише людям, справді закоханим у свою справу!» Про діяльність музею не раз писали в центральних газетах України і Київської області.

15 вересня 1971 року історико-краєзнавчий музей відмічав 5-річчя свого заснування. За цей час побувало у музеї 11350 людей різних професій із багатьох областей України, особливо багато молоді. Було проведено 112 екскурсій. А фонди музею нараховували вже 2000 експонатів.

28 квітня 1972 року рішенням Ржищівського сільвиконкому С.Д. Силкіна було затверджено директором музею. Він і далі пильно дбав про постійне поповнення фондів експонатами, сам планував, оформляв експозицію, залучав до музейної справи молодь, студентів. Знаходив підтримку і допомогу у місцевої інтелігенції. Стаття Силкіних «Ржищів» була надрукована у книзі «Історія міст і сіл Української РСР, Київська обл. (26-томне видання) 1971 р.».

Силкіни були гостинними господарями, цікавими співрозмовниками. Це були духовно щедрі люди, віддані громадській роботі. За багаторічну добросовісну працю Надія Миколаївна була нагороджена грамотою Президії Верховної Ради УРСР «За високі показники у трудовій діяльності і активну участь у громадській роботі»(1960) і обоє Силкіни нагороджені медалями «За добросовестный труд».

Свій музей Силкіни заповіли громаді Ржищева. Коли їх не стало, місцеве керівництво закрило музей. Будинок був переданий у приватну власність жителю Ржищева (нащадків Силкіни не мали). Частина матеріалів музею зберігалася у різних навчальних закладах міста, частина була втрачена. На основі збережених експонатів створено краєзнавчий музей у місцевому професійному ліцеї.

А вже коли у Ржищеві було відкрито археолого-краєзнавчий музей, багато матеріалів із колишнього музею Силкіних було передано у його фонди.

Їх використовують працівники музею в екскурсійній та науковій роботах. А вулиця, де проживали Силкіни і знаходився їхній музей, нині називається «Вулиця Силкіних». «Такі люди, як Надія Миколаївна і Степан Дементійович, прикрашають життя. Після знайомства з ними самому хочеться дарувати усім добро».


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора