РАДІОНЯНЬ, АБО ЗОЛОТЕ ГОРЛЕЧКО РЖИЩЕВА
Віктора Умрихіна всі знали, як допитливого історика і краєзнавця, невтомного журналіста, кореспондента газети «Ржищів», засновника і редактора Ржищівської радіостудії, автора історичних книг про Ржищів та просто як хорошу людину.
Олег Предаченко згадує: «1989 рік… Від Київського обкому комсомолу в Ірпіні працює табір «Активіст», де проходять навчання представники комсомолу профтехосвітніх закладів Київщини… У таборі я вперше побачив присадкуватого, кругленького, з високим чолом, рудуватого молодого чоловіка, який очолював делегацію ПТУ № 2 з міста Українка. Познайомилися. З’ясувалося, що він також із Ржищева. Вітя Умрихін, як він представився, мав унікальне почуття гумору і прекрасний талант імітатора. Варіюючи голосом, міг зобразити багатьох артистів театру і кіно, дикторів центрального телебачення, а також окремих політиків (Леоніда Брежнєва, Йосипа Сталіна, Михайла Горбачова).
За його словами, після закінчення Ржищівського педучилища він успішно поступив на акторське відділення театрального інституту ім. Карпенка-Карого, але провчився там лише 2 семестри. Відслуживши в армії, поновив навчання, але вже в університеті ім. Т.Г. Шевченка на історичному факультеті. Завершив він навчання у 1988 році.
Здібності Умрихіна були незвичайні і різноманітні. Досі згадую, як під час концерту в таборі «Активіст» він, демонструючи навички йогою, танцював на склі битих пляшок і не отримав при цьому жодних порізів.
Уже в 1990 році я, член обкому комсомолу, відповідальний за військово-патріотичну підготовку молоді, інспектував освітні заклади Обухівського і Кагарлицького районів. Завітав у ПТУ №2 м. Українки, де працював
Віктор. Мій візит припав на урочисту лінійку, присвячену роковинам Великої Вітчизняної війни. І ось тут я зрозумів, що Віктор володіє особливим тембром голосу.
Аудиторія, яка нараховувала більше 500 підлітків, вражено мовчала і слухала Віктора. А голос його. піднімаючись до вершин та поринаючи у низькі басові обертони, зачаровував, манив і кликав за собою. «Комісар і оратор, – майнула в мене думка. – Такі піднімають батальйони в атаку».
Наприкінці 1990 року В. Умрихін став третім секретарем Обухівського райкому комсомолу… Злам, який відбувся в дев’яностих роках минулого століття з величезною країною, торкнувся і звичайних людей. Віктор повернувся у Ржищів і став працювати на заводі «Радіатор» звичайним токарем у механічному цеху.
Коли в Переяславському музеї під відкритим небом з’явилася можливість виділити ставку для самодіяльного Ржищівського музею ім. Силкіних, Віктор її отримав…Музей розташували в гуртожитку для дівчат ПТУ № 28. Для цього було виділено аж 4 кімнати на першому поверсі. Ми знову стали співпрацювати з Умрихіним. Саме тоді у нього виникла ідея видати історичний нарис про Ржищів.
Користуючись фондами музею, старими фотоматеріалами, дореволюційними поштовими листівками, мотаючись за власний кошт по київських архівах, йому вдалося надрукувати книжку «Історія Ржищівщини». У ті буремні часи початку 90-их років цей творчий подвиг не був би можливий без друзів. Левову частку коштів на видання книги виділив однокласник Умрихіна - Юрій Аллазаров. Всі примірники книжки швидко розійшлися поміж ржищівчанами. Планувалося її перевидання, але… забракло коштів».
У 1995 році, коли Ржищів нарешті одержав статус міста обласного підпорядкування, міський голова Володимир Ярошкевич заснував багато нових установ і організацій. Саме тоді і виникла міська громадська газета «Ржищів», до створення якої залучилися кагарличанин Павло Малеєв, ржищівчани Віктор Умрихін (кореспондент) і Людмила Гудзій (секретар і коректор).
Буквально через 2 місяці при газеті виник відділ радіомовлення, котрий Віктор очолив за сумісництвом. Протягом восьми років ми чули щосуботи приємний голос: «Доброго ранку, радіослухачі!»
Із спогадів колег: «З нуля він ставив на ноги Ржищівську радіостудію, редактором якої був упродовж багатьох років. Пам’ятаємо, з яким терпінням Віктор Васильович ремонтував старе обладнання, роблячи, здавалося, неможливе, – і все для того, щоб ржищівські новини виходили вчасно.
Київські колеги дивувалися, не йнявши віри тому, що такої високої якості радіопередачі готуються на обладнанні, яке професійні радіожурналісти вже не використовують десятки років.
Пам’ятаємо радість у його очах, коли в радіостудії з’явилися перші цифрові диктофони, перший комп’ютер. Напевно, не знайдеться на Київщині рівного йому організатора радіопередач, а одночасно і диктора-професіонала, незмінного ведучого різних публічних заходів.
Кожна передача досить широко охоплювала великий обсяг подій в місті та в навколишніх селах. Він трудився для людей. Вже ледь пожовклі сторінки газети «Ржищів» зберігають для людей його майстерно написані нариси та історичні дослідження. А ще десятки спогадів та розповідей про місто та його працьовитих жителів».
За спогадами Олега Предаченка, слухачі радіопередач із повагою та любов’ю називали Віктора Умрихіна «наш радіонянь» або «золоте горлечко Ржищева». А жінки старшого віку з навколишніх сіл просили: «Покажіть нам Умрихіна», - так були зачаровані його голосом, а якось попросили редактора газети «Ржищів» надрукувати його фотографію. Хотіли хоч заочно познайомитися з цією незвичайною людиною.
Ржищівський художник і поет Борис Дегтярьов згадує: «Настрій його душі й мислення працював чітко, конкретно, об’ємно, логічно. Всі ці складові творчої, небуденної особистості прислужилися при написанні книжки «Історія Ржищівщини» та краєзнавчого збірника «Ржищів». Його необ’ємний талант дивував усіх, хто був із ним поряд.
Для багатьох ржищівчан Віктор був другом, цікавим співрозмовником, компанійською душею. Він був прекрасним аналітиком, вродженим філософом.»
🥀Віктор Умрихін пішов із життя несподівано, раптово. Це сталося 14 січня 2005 року. На пам’ятній плиті читаємо його слова: «Кожна людина має залишити добрий слід по собі на цій святій землі». Він був вірний цьому заповіту.
