День пам'яті жертв голодоморів – щорічний національний пам'ятний день в Україні, який припадає на четверту суботу листопада.
Цього року вшанування пам'яті жертв більшовицького режиму відбуватиметься під час повномасштабної війни Росії проти України. Знову проти українців росіяни застосовують геноцидні практики. Адже Росія в цій війні переслідує ту саму мету, що й під час Голодоморів — знищити українську ідентичність і націю. Трагічні події сьогоднішнього дня наочно показують нам всім, що дуже важлива жива пам'ять про всі жертви геноциду. Політика комуністичної влади 1932 – 1933 років мала цілісний системний характер і була спрямована на створення умов, які прирікали мільйони українських селян на голодну смерть, - спочатку через конфіскацію всього продовольства, а потім через цілковиту ізоляцію населених пунктів з метою запобігання виїзду людей у пошуках їжі. Голод в Україні не був спричинений неврожаєм чи посухою, хліб в Україні був, тільки радянський уряд масово продавав зерно за кордон.
В документах архівного відділу немає документів цих років, та в Державному архіві Київської області зберігаються 272 справи, які прямо чи опосередковано висвітлюють трагедію голодомору 1932 -1933 років на Київщині. З них більше 40 тисяч – це актові записи про смерть громадян (імена більшості померлих опубліковані у «Книзі пам’яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років в Україні»), накази про заборону перевезення продовольчих товарів, спогади про обшуки та конфіскацію майна українців. Одним з документів грудня 1932 року є Постанова про занесення на «чорну дошку» сіл, які злісно саботують плани хлібозаготівлі, і як наслідок: в села заборонялося завозити продукти харчування, повна заборона торгівлі та припинення кредитування. По Кагарлицькому району до «чорної дошки» були занесені 27 сіл, з яких вивезли усі наявні зернові запаси, зокрема посівний матеріал. З серпня 1932 року до лютого 1933 року колгоспники не мали жодного грама хліба. За невиконання хлібозаготівель у селян забирали майно, реманент, худобу і помешкання. Жертви голодомору обчислювались мільйонами. Про голодомор у містечку Ржищеві та навколишніх селах є інформація в книзі Віктора Умрихіна, про яку ми неодноразово згадували. Він писав: «Повальний голодомор у Ржищівському районі розпочався в січні 1933 року, а найбільша смертність – у березні-червні. План заготівлі для району був непосильним, крім зернових район мав зібрати «натуральний штраф» м’ясом... Подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі прирекли жителів Ржищева і навколишніх сіл на голодну смерть…». За даними, які наводить історик, у селах Ржищівського району загинуло 13,987 тис. осіб. Однак документи Державного архіву Київської області свідчать, що насправді їх було значно більше, бо у книгах запису актів цивільного стану не фіксували причину смерті від голоду. Очевидці цих подій ще пригадували, що від смерті ржищівчан рятувала риба, яку іноді можна було спіймати та приготувати. Зі спогадів уродженки Ржищева Тетяни Панасівни Карпенко дізнаємося: «…Наступила зима 1932 року. Почалась страшна голодовка. Люди падали як мухи, бо більшовики все забрали, і поле, і худобу, і залишали цілі сім’ї на голодну смерть…» Зі спогадів дізнаємося, що збирачів продуктів люди називали «червоною мітлою», вони приходили до хати, шукали зерно, продукти в кожному закутку поки все не знайдуть… «Червона мітла» все забрала, вдавалися часом і до мародерства та вбивства. На території Ржищівського району місця поховань жертв голодомору багатьом невідомі, ні імен, ні прізвищ, лише страшні та болючі спогади.
Ржищівчани та гості міста вшановують пам’ять жертв Голодомору біля пам’ятного знаку, який встановили 22 листопада 2008 року між колишнім католицьким костьолом та Свято Троїцьким храмом, такі ж символічні знаки є в кожному селі нашої громади і всієї України.
22 листопада о 16.00 годині в загальнонаціональній хвилині мовчання, з настанням темряви, запалимо свічки пам’яті на підвіконнях – у власних домівках, офісах – де б ви не були. Адже кожен вогник у вікні – це вияв нашої скорботи, пам’яті і віри в майбутнє. Правда є гіркою, що наповнює серце пекучим болем, але ми мусимо її знати заради правди, заради майбутнього України.
